Интервью

Митрополит УПЦ МП Софроній: Якщо мої собраття не підуть на Собор, то вже вони будуть винуваті в розколі

<img src="/ftp_upload/images/00-metropolitan-sofrony-of-cherkassy-26-03-14.jpg" alt="Митрополит Софроній" width="" height="" itemprop="image" /> - Митрополит УПЦ МП Софроній: Якщо мої собраття не підуть на Собор, то вже вони будуть винуваті в розколі
Митрополит Софроній

Багато людей в Україні і по всьому світу спостерігають за подіями, що відбуваються у нашому церковному житті. Київ вирує від новин з Константинополя, із вуст в уста передається слово «томос». Лише одна подія відділяє українців від історичного моменту проголошення Української автокефальної церкви – об’єднавчий собор українських церков (УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ). На ньому архієреї мають обрати нового патріарха, який служитиме чи не в найбільшій церкві за кількістю парафій у православному світі. Щоб все звершилось, на соборі мають об’єднатись непримиренні «канонічні» і «розкольники». Щоправда, як нині розподіляються ці ролі вже важко розібратись.

Митрополит Черкаський і Канівський Софроній є єпископом УПЦ МП. Його авторитет і серед архієреїв і серед вірян дуже великий. Він приклад відродження духовного життя Черкаській, найатеїстичнішій, за словами самого владики, області. Митрополит Софроній відомий також і тим, що є послідовним поборником помісної автокефальної православної церкви, він добре пам’ятає період атеїзму, відродження і розколу церков, всі найдрібніші його деталі. Владика знає кілька мов, брав участь у будівництві на Черкащині сотень храмів, 50 з яких зведені за власними проектами, професійно захоплюється іконописом і перекладами святого письма та літургій українською мовою, має учнів по всьому світу.

Думки, які владика висловив у розмові з «Главкомом», є надзвичайно важливі для підготовки об’єднавчого собору, кульмінацією якого стане отримання Томосу та становлення незалежної автокефальної церкви. Ці думки мають бути почуті і в Україні, і в Константинополі.

А зустріч владика почав словами апостола Павла з «Правильника», який сам більше року перекладав: «Коли молюся незнайомою мовою, то хоч дух мій і молиться, але розум мій залишається без плоду»…

Владико, в сані єпископа Черкаської єпархії ви служите вже 26 років. Як за ці роки змінювалась єпархія?

Служити на черкаській землі я почав простим священиком 1978 року. На той час на Черкащині було 54 храми. Вже за мого єпископського служіння їх «зменшилось» (сміється) до 507. Всі вони мною відкриті, всі вони мною освячені, безпосередньо за моїми власними проектами побудовано 50 храмів. В самих Черкасах не було жодного храму. Наразі вже є сім храмів, в 2002 році відкрито Свято-Михайлівський кафедральний собор – один з найбільших православних соборів світу. Він будувався лише на пожертви вірян, без спонсорів. Наші спонсори: Господь і Божа Матір. Біля нього, ви бачили, будується дзвіниця, найбільша в Україні. Там також розміститься будинок для сиріт.


2_542

Митрополит Софроній демонструє макет дзвіниці


Крім того побудовано черкаське єпархіальне управління, будиночки для священнослужителів біля кожного храму. Пройшло вже більше 30 років, як мене Господь благословив ходити, спотикатись по цій духовно сплюндрованій землі. Ні одна область так не потерпіла від атеїстичної навали як Черкащина. Моя перша парафія – 15 осіб. На сьогодні в соборі на вечірній суботній службі – до тисячі мирян. На літургії менше 1,5 тис. не буває. Є в області сім монастирів – чоловічих, жіночих. В найбільшому з них – 100 монахинь. Насельники монастирів їдуть з усіх кінців України.



«У нас так багато святих і святинь, як немає в жодній православній країні світу»

Чи бачите сьогодні в Україні людей, які є моральним авторитетом для нації?

Біда в тому, що я перестав шукати людей святих у нашому житті. Всі ті, які були колись для мене авторитетом, які були духовно сильними, обдарованими Богом – на щастя для них, а для нас на нещастя – їх вже немає в цьому світі.

Чи потрібні нації духовні авторитети?

Для України як ніколи потрібні такі люди! Однак не дуже кріпко наші люди будуть слухати таких людей. Сьогодні частіше послухають якогось діда з гречкою в бороді, ніж єпископа чи священика. Наш народ став начитаним. Начитаним, але духовно слабким! Багато читають, але не те, що корисно для духовності людини.

Є ще й інша сторона. Україна так багата духовністю, входячи в це духовне життя наших людей, як нації, всякі авторитети можуть померкнути. У нас так багато святих і святинь, як немає в жодній православній країні світу. Жодне місто не може похвалитися, як Київ. Наприклад, тільки в лаврі святій спочиває 150 преподобних. На Черкащині за роки мого служіння відкрито і приведено до святості більше 150 святих через затвердження синодом нашої церкви.

Як ви збагачувались духовно у складні для церкви часи?

Коли я був студентом, тільки-но я десь чув про високоморальну духовну людину, я старався зустрітись з нею, через запитання і поради запозичити її мудрість, досвід. Правда, такі люди, зазвичай, не показують своєї духовної внутрішньої сторони. Вони завжди ховаються, живуть так, що їх засуджують, а не прославляють.

Так було дано Богом, що впродовж свого життя я жив із реально живими святими людьми. Я розмовляв з ними, так ось як зараз з вами (сміється). Їх настановами я жив у той страшний хрущовський, брежнєвсько-андроповський періоди. Було надзвичайно важко, але вижив. Мої духовні батьки – отець Тихон, який допомагав мені окаянному вступати в духовну семінарію. Отець Кирило, який постригав мене в монахи і святий Мойсей Уфимський, який розкрив переді мною все моє майбутнє життя. До цих пір я користуюсь їхніми настановами. Тепер коли чую, що з’явився чудотворець в області, то я до цього ставлюся скептично. Я називаю таких людей не стАрцями, а старцЯми. Дякуючи тисячам наших святих, я користуюсь їхнім багажем духовності.

Сьогодні ви маєте духовних дітей по всьому світу. Чи виросла українська нація духовно?

Довгі роки в Україні викорінювалась духовність, віра. Через об’єктивні обставини в священство висвячувались інженери, міліціонери, професори і т. д. Священики трудились над требним дійством і не звертали увагу на освіченість своїх прихожан, не було можливості. Час змінюється.

У нас в єпархії жодна служба не проходить без проповідей. Для людей важливо чути живе слово. Вони чують поради, як молитись, як поститись, як жити в сім’ї та в суспільстві. Це людям дуже допомагає духовно збагачуватись. І ще…Православний християнин тільки через рік, відвідуючи храм, може сказати, що він починає щось розуміти. І найголовніше в цьому, якщо ти хочеш, щоб люди тебе чули і не осудили, потрібно самому бути прикладом в усьому. Це має велике значення.

Владико, за роки вашого служіння, як змінились ваші парафіяни?

Людина як така завжди однакова. Церква – помолоділа. Коли я прийшов служити, в церкві було більше пенсіонерів, було мало людей середнього віку. Тепер людей похилого віку майже немає. Якраз вони, які пройшли той страшний атеїстичний період, були сильніші духовно. Тепер люди сильніші знаннями. Тоді люди були виховані вірою, а тепер виховуються знаннями, читають більше, знають священика… А священики другий раз –  не на своєму місці.

У всі часи церква виховувала відчуття боязні, рабства в людині, страху до священиків. Як правило, на обличчях людей в наших церквах смуток, туга, печаль. Погодитесь?

У людини повинен бути страх. Але цей страх має бути перед Богом, благоговіння перед ним. Це основа нашого служіння, нашого життя. Але це не рабський страх! Це страх любові, що людина люблячи Бога, боїться своїми діями його образити. В мене повинен бути страх перед вами. Але це інший страх. Це страх того, що я боюся сказати вам таке, щоб не ранити вашу слабку духовну душу. Мені навіть доводилось чути від людей: «Я не хочу бути рабом Божим. Який я раб?». Але це слово потрібно розуміти по-іншому. Його зміст в тому, щоб своїм життям служити Богу, трудитись для свого духовного збагачення. Так, звичайно, отакі насаджування, смислові перекручення були в атеїстичні часи. Говорили нам, що ви є раби, придумували все, щоб тільки принизити священство і християн. Щодо духовенства, то в дореволюційні часи, в розквіт віри, священики їздили на бричках. І увесь люд знімав свої капелюхи і кланявся. Таким чином засвідчувалась повага, це не було рабство.

У вас повсюди книги: в шафах, на полицях, стіл увесь в книгах…

«Жил монах Мних. Имел сто книг. Спал на них. И не знал, что в них» (сміється). Я маю бібліотеку: 8 тис. книг назбирав за своє життя. Віз їх з Вологди, Ярославля, Костроми. В часи студентства в духовній семінарії і духовній академії (МДА) знав усі букіністичні магазини. Мене в моєму житті книга завжди супроводжувала. Зараз багато книг віддав на єпархію. (Митрополит Софроній встає і показує власний переклад українською мовою «Правильника». Ця збірка молитовних текстів повністю списана олівцем). Мій досвід викладання в семінарії церковнослов’янської мови, а також знання слов’янських мов, допомагають мені з перекладом на українську.


(фото: live.ck.ua)

Митрополит Софроній (фото: live.ck.ua)


«У Росії мене називали націоналістом, хохлом, потім вигнали звідти»

Ви все своє життя були невтомним поборником автокефальної православної церкви в Україні. Ваше слово часто різке, але дуже влучне, його чують. Багато хто вважає, що саме за вами потягнуться й інші священики УПЦ МП до об’єднання. Ви дожили до цього щасливого моменту. Які емоції вас переповнюють?

Я вам одне скажу. Щоб висловлювати свою думку, своє бачення з церковного питання, потрібно бути українцем. Потрібно мати гідність людини свого народу. Треба любити своїх людей. У нас цього бракує. Ми, проживши 400 років у рабстві, тільки те й робили, що продавали одне одного. Якщо хтось починав захищати рідну землю, одразу йому приписували ярлик «націоналіста». Якщо, наприклад, взяти сербів, то серби надзвичайно націоналістичні, росіяни – не менші. А нам чомусь публічно не можна говорити про свою національність.

Мої батьки виховали в мені любов до свого народу, я люблю своїх людей. Мені до пророка Мойсея братись далеко, але я маю відвагу висловитись його словами: «Якщо моєму народові буде краще від моїх страждань, то я готовий сьогодні страждати». Треба мати гідність, любов і відповідальність жити не для себе, а заради свого народу. Я не думаю про те, як на мене сьогодні подивляться мої собраття, що вони мені скажуть. Осудять чи виженуть з цього крісла… В Росії мене називали націоналістом, хохлом, потім вигнали звідти. А тепер в Україні мене також називають націоналістом, що я негідний. Але я давно тримаюсь однієї лінії: якщо це корисно для моїх людей, я готовий за них страждати. А без страждання у нашому житті – немає життя. Господь постраждав за всіх. А кожна людина повинна страждати сама за себе. Якщо ти будеш турбуватись за тих людей, яких тобі Господь доручив, то це вже тобі буде хвала. Але хвала не зараз, а у вічності, від Бога!

Владико, чи приведе той шлях, яким зараз іде становлення автокефальної церкви, до єдності УПЦ МП і УПЦ КП?

По перше, я радий дуже, що греки розкопали ту правду, яку зберігали з 1686 року до сьогодні. Вони не відкривали її, але вони знали цю правду. Тепер тільки-но вони сказали. Але ж цієї правди знають лише 20%, а 80% про неї не знають, навіть священики. Щодо єдності, то нам буде дуже важко. Наші люди виховані на тому, що було два Рими, а третій Рим – Москва, а четвертому не бувати. Людям це постійно втовкмачували в голови. Але якщо підходити принципово, то ти себе запитай, навіщо тобі Москва? Але ж цього не запитують. Повторюють лише, що ми там були. А що доброго? Подивись на життя людей… Добре те, що наша церква велика, найбільша в Україні, але ж це не значить, що всі люди однакової думки, що Москва це – добре. Є люди, які мають іншу думку. Але чомусь цих людей глушать, їх не хочуть чути. Вішаються ярлики зрадників…

Тобто до порозуміння між церквами ще далеко…

З моєї точки зору, для нашої церкви зараз такий момент як ніколи. Сьогодні можна зробити так, що ніякого церковного розколу в Україні не буде (стукає по столу). Але якщо ми не погодимось, як це до цих пір роблять мої собраття, то вони зроблять самі розкол і будуть винуваті в розколі в Україні. Все прийшло до того, що президент хоче єдності, Константинополь постановляє, а ви скористайтесь цим. Так, ні! Ми не хочемо. А запитується: «Чому?». На це запитання не дають відповіді. Мені кажуть: «Чого ти лізеш, чого ти хочеш?». Я відповідаю: «Я хочу спокою, миру в Україні. Мені хочеться, щоб мої люди жили так, як всі православні християни: в Греції, Сербії, Болгарії, Грузії, Константинополі». Адже у нас стільки монастирів. Вслухайтесь – 12 тисяч приходів! А якщо додати УПЦ КП і УАПЦ, то це буде найбільша церква в усьому світі серед православних церков. У нас три лаври. У нас безліч вірян і монастирів, у нас надзвичайно багато ченців. Чому ми не можемо самі собою керувати? Хоча положення нині у нас не погане. Ми від Москви незалежні ні в чому. Але одне слово, воно псує всю кашу, яка зварена надзвичайно смачно. Це слово – «Москва». Ну то якщо вона заважає, то поговоріть з патріархом. Скажіть йому: давайте ми розійдемось по-доброму. Виявіть свою волю! Не рвіть зв’язків з Константинополем, правильно поступіть! Ми ж є браттями. Так, ні! Немає цього порозуміння… Я не знаю, чому це так? Тому моє бачення: якщо ми зараз зробимо помилку, а на об’єднавчому соборі єпископів від нас буде меншість і виберуть Філарета…Як він сказав: «Я був, є і буду патріархом». Оце тоді нам ганьба!

Чи будете ви особисто брати участь в об’єднавчому архієрейському соборі?

Наразі я не знаю, буду дивитись за обставинами. Намір є, заради того, щоб спасти… Але якщо нас буде тільки шість, про яких кажуть, то наш голос там буде слабким. Тому від нашої церкви там мають бути всі, хочуть вони чи не хочуть, щоб обрати предстоятеля. Бо якщо буде предстоятелем Філарет, то такої церкви я не приймаю і не розумію. 

Отче, така ваша думка відома екзархам Константинополя? Ви з ними зустрічались?

Так, я з ними мав розмову. Вони сиділи тут, де зараз ви. Приїхали перед проведенням синоду в Константинополі. Один з них – мій учень. Те, що з Філарета зняли анафему, то це може й моя ідея. Бо я в них одразу запитав: «Якій церкві патріарх Варфоломій хоче дати Томос? Як можна давати Томос УПЦ КП, коли їхній глава під анафемою? Перше ніж дати, потрібно зняти анафему. Тому вам потрібно, перш за все, вести розмову з архієреями УПЦ МП. Вони слухали і нічого мені не сказали… Але ж потім відбувся синод УПЦ МП, де екзархів звинуватили в тому, що вони заважають церкві. Однак я все одно наполягав, щоб вони йшли знову до митрополита Онуфрія і апелювали тим, що Константинополь – це наша матір-церква, а Москва – ні. Якраз на той час грецькою мовою вже було виписано наше приєднання.


Митрополит Софроній

Митрополит Софроній


«Моя кандидатура – це архімандрит Кирило (Говорун)»

Тобто ви підкреслили в своїй розмові з екзархами, що Томос потрібно давати лише вихідцю з УПЦ МП?

Я їм 1,5 години розповідав, як була створена російська імперія, і як до неї було приєднано Україну. Всю правду про це я їм розказав. Тільки через 20 років, після того як Богдан Хмельницький віддав під Москву Україну, була приєднана церква. Тобто 20 років церква ще боролась за свою незалежність. У нас на той час був написаний катехізис, тоді надзвичайно висока догматична думка була в Україні. Саме українська церква почала просвітницьку діяльність забитої неграмотної Росії. На жаль, на той час була розбита розкидана грецька церква мусульманами. Історія говорить про те, що саме цій церкві, яка зараз називається УПЦ МП потрібно давати Томос. Це 30-мільйонна церква. Не робіть цей процес на «ура», підготуватись потрібно серйозно. Ось це я їм говорив.

І потім, якщо Константинополь визнав, що анафема Філарета була і скасував її, то це не значить, що він скасував рукопокладання від нього. Треба буде перерукопокладати. Важливо й те, що з Філарета зняли анафему як з митрополита і його відновлено в сані митрополита, а не як він себе називає – патріарха. Це треба йому визнати!

Але ж, владико, визнайте, на початку 90-х саме він Філарет став на чолі руху за незалежність українського православ’я. Він проніс цей хрест і має отримати визнання.

Він став лідером розколу. Якби він не поліз туди, куди поліз, то в нас давно була би церква незалежна, автокефальна.

Якщо так, чому ієрархи УПЦ МП ніколи не закликали до цієї незалежності, відкрито не виступали проти Москви, а вона, як підтвердив, Константинополь, анексувала нашу церкву?

Якщо так принципово, то ніхто з наших архієреїв не поділяє думки такої (про незалежну українську церкву). Не знаю, як і хто їх виховував, чому у них така думка. Те, що ставлять (на голосування) на Синоді у Москві, вони беззаперечно все приймають. А що нам робити?

Вам, це шести шести архієреям з понад 80, про яких ви говорите? Саме вони від УПЦ МП можуть взяти участь в об’єднавчому Соборі? Це дуже мало. Як змінити ситуацію?

Я вам більше скажу: всі вони тепер полізли назад, як раки, перелякалися. Ніхто з них не піде (не братиме участь у Соборі), от побачите.

Чи ви переконуєте архієреїв якось, спілкуєтеся?

Я став ворогом для усіх (посміхається). Коли у нас був Синод, на якому обирали предстоятеля, всі бігали до мене і казали «Софроній! Софроній». Але на голосуванні за мене всього один голос був. У нас непередбачуваний народ.

Якщо настільки складна ситуація з підтримкою створення нової церкви з боку єпископів УПЦ МП, чи не хочете самі висунутися на очільника помісної церкви, аби показати приклад іншим?

Та ні. Балотуюся тільки тоді, коли бачу, що я можу на щось вплинути, що я гідний цього. Я людина прагматична, не беруся за те, що не моє. 

Поза тим, м’яч нині на полі УПЦ МП. І саме зараз ця церква вирішує свою долю: бути у розколі, залишити на собі клеймо «руки Москви», чи стати хребтом нової помісної церкви. Чи можете назвати ймовірні кандидатури, за які б ви голосували, а з якою кандидатурою ви б ніколи не погодились.

Так, момент для церкви, як ніколи! Вселенський патріарх готовий дати Томос і дати його в руки предстоятеля УПЦ, а ми відмовляємось від нього! Коли вони попри все пішли на перший крок – скасували анафему не свою, а чужу, то вони підуть і далі. Нам (духовенству УПЦ МП) з розумом треба підходити, відкинути особисті стосунки і бажання Москви, подивитись правді в очі і використати момент! Моя кандидатура – це архімандрит Кирило (Говорун). Він людина знаюча, освічена, вивчена на творіннях святих отців. Він далекий від будь-яких пороків, він чистий і не зіпсований. Як я вже згадував, ніколи не погоджусь на кандидатуру Філарета.

Владико, якою мовою будете служити, як ви для себе уявляєте перехід на українську мову служби Божої?

Я прихильник сербської традиції. Там повністю вся мінея перекладена на сербську. Але єпископи сербські в одних церквах служать сербською мовою, а інші – старослов’янською. Нам сьогодні потрібно дуже сильно попрацювати над перекладом требників. Адже зроблені наявні переклади нікуди не годяться. Якщо ви не вмієте, чого беретесь? Треба знати достовірно слов’янську мову, з якої вийшла українська, і бути трішечки поетом. Не спотворюйте недосконалими перекладами найкрасивішу найспівучішу українську мову. (Митрополит Софроній встає і показує списані олівцем переклади збірок молитовних текстів, розказує про українську абетку, декламує відпрацьовані ним переклади молитов, проспівує їх). Я думаю над кожним словом і реченням. Заглиблююсь у зміст. Є молитва, переклад якої я виправляв більш ніж 100 разів…

Лілія Клочко, Михайло Глуховський, «Главком»

Новости партнера Главком

Популярные

To Top